Бувають дні коли не треба нікуди їхати, вони проходять похмуро та дуже повільно. Ти сидиш на посту  ППД і роздивляєшся людей котрі ходять повз тебе. Дехто проходе мимо, не поднімаючи голови, не відриваючи очей від телефону, хтось радісно підстрибує зза муру з мішків з піском та здоровкається. але зараз не про них .
Є одна подружня пара, років шістдесят, котра тихо підходить, вітаеться українською та дає щось смачненьке: то печиво до чаю, то зелень зі свого городу, то морозиво. І все воно якось так лагідно та мило, як в дитинстві бабуся, коли до неї приїджали. Пам'ятаю, підійде до тебе, обійме тихесенько і гоп ти знаходиш смачну конфету у кишені своїх дитячих шортиків. І радієш не від того, що в тебе є конфета, а від того що вона з'явилася там дивним, навіть магічним чином.
Тоді я не до кінця усвідомлював на скільки це неймовірно. Зараз вже нема бабусі і , напривеликий жаль, деякі моменти ідуть з пам'яті. Але коли підходе ця пара і дає тобі частку своєї душі у вигляді смаколика, згадуєш бабусю усі ті моменти з життя котрі заставляють посміхнутися серцем...
Дякую вам добрі люди за то що ви є за ці смаколики і саме головне за спогади моєї улюбленої доброї ніжної та турботливої бабусі.

Странная у нас война... Мать пишет сыну письмо на фронт в ФБ, жена звонит по телефону, дочка присылает фотографии в Вабере, папе на фронт. Да и фронт понятие натянутое.
Вроде бы 21 век, технологийй , прогресс, но нашлось стадо, для которого эти слова чужды, которое вышло из своей покасившейся избы на краю полуисчезнувшей деревни, где-то за Уралом, сходил в туалет в конце огорода и поехал ”наказывать фашистов" в Украине. А за что и сам не знает. Наверно за то , что нам пишут матери, звонят любимые и присылают фотографии дети. А он , "великий и могучий русский человек" лишен этого всего...